Іноді у музеях ми можемо побачити яскраві та на перший погляд прості роботи, схожі на дитячі малюнки. Нерідко вони також містять народні чи національні мотиви. Не поспішайте думати, що це потрапило у музей випадково. Примітивізм – унікальна течія сучасного мистецтва, для якої характерна відсутність перспективи (саме тому картини виглядають «пласкими») та особливим відчуттям кольору. В усьому світі роботи примітивістів високо ціняться. Є представники цього стилю і в Україні.
1. Катерина Білокур
Народна художниця з Полтавської області з дитинства марила малюванням, але батьки суворо забороняли ним займатися (вважали таке «хоббі» непрактичним). Катерині не вдалося вступити до художнього училища, бо у неї не було сертифікату середньої освіти. Через розчарування, майбутня художниця намагалася втопитися. Вражені її цілеспрямованістю, батьки погодилися на те, що дочка буде малюватиме. Через декілька років Катерина чує по радіо виступ оперної співачки та відправляє їй у подарунок свою роботу. Співачка була настільки вражена отриманою роботою, що показала її знайомим мистецтвознавцям, що пізніше розшукали авторку. Так до Катерини прийшла слава. Як виключення вона була прийнята до Союзу художників СРСР, її роботи виставлялися у всьому світі, її талантом захоплювався сам Пікасо (який також придбав її роботи для своєї колекції). Білокур любила малювати квіти, саме вони стали головною ознакою її стилю.
2. Марія Приймаченко
Маленька Марія з дитинства хворіла на поліомієліт, що зробив її нездатною до фізичної праці та змушував довгі дні проводити у ліжку. Щоб розрадитися, дівчинка почала малювати. Сусіди захоплювалися її малюнками, але у маленькому селі на Київщині нездоровій дитині нікуди було піти вчитися. Тому вона малювала так як виходило, з часом почала розписувати хати в селі. Яскраві роботи привернули увагу збирачів фольклору, які забрали декілька робіт Марії до Києва. Як і у випадку з Білокур, до Приймаченко швидко прийшла слава. При чому вона не лише малювала картини, але й займалася розписом кераміки (яку також створювала сама) і займалася скульптурою (на жаль, збереглися лише одна робота). Тоді ще не було відомим слово «бренд», але саме бренд Приймаченко, яскравий та впізнаваний привертав увагу до її робіт, які радо скуповували колекціонери з СРСР та закордону.
3. Михайло Бойчук
Якщо Катерина та Марія вчилися малювати самі та прийшли до примітивізму інтуїтивно, то Михайло Бойчук був дуже освіченим художником та обрав його як метод малювання свідомо. Він походив з заможної родини, отримав освіту за кордоном, зокрема у Парижі, Відні та Мюнхені, але планував повернутися додому. Після повернення він спочатку працював у жанрі монументалізму (надихаючися знаменитим у той час мексиканцем Дієго Ріверою), але пізніше перейшов до народного мистецтва. Він не лише малював сам, але і вчив та заохочував інших. Навколо Михайла склалася його власна школа та художній напрямок, що отримав назву «бойчукізм».
4. Поліна Райко
Поліна Райко почала малювати у віці шестидесяти дев’яти років. Сама вона вважала, що до творчості її підштовхнуло горе: спочатку у автокатастрофі загинула дочка, потім помер чоловік, а пізніше син потрапив до тюрми. Вгамовуючи стрес, Райко почала малювати. Оскільки вона не мала коштів на придбання необхідних матеріалів, малювала прямо на стінах своєї сільської хати, пізніше перейшла до інших будівель у дворі. У творчості змішувала християнські, язичницькі та радянські символи. Її творчість помітили і у маленьке село на Херсонській області почали навідуватися журналісти та екскурсоводи. На жаль, відомою широкій аудиторії Райко стала лише після смерті.
5. Параска Плитка-Горицвіт
Параска була не лише художницей, але і фотографкою, письменницею та фольклористкою. Вона з дитинства знала чим хоче займатися. Незважаючи на те, що вона народилася у маленькому селі в Карпатах, її родина була освіченою, усі говорили на декількох мовах. На жаль, мрії Параски про подорожі і творчість стикнулися з жорстокою реальністю – молода художниця була вислана в Сибір, де провела у таборах десять років. Після повернення додому, усамітнилася та всю себе присвятила мистецтву. Параска писала цілі книги, які ілюструвала своїми ж малюнками, освоїла фотокамеру та фотографувала місцеві обряди. Вона захоплювалася Індією (де ніколи не була) та створила цілу серію коміксів (хоч тоді у Карпатах ще не знали такого поняття) про пригоди подруг гуцулок в Індії. Залишилася після себе величезний творчий архів, який лише зараз починають як слід вивчати.
6. Никифор Дровняк (Криницький)
Художник – самоук лемківського походження, який у роботі дуже надихався історією та традиціями свого народу. Никифор був неосвіченим, але малював з дитинства, вдень працюючи на важких фізичних роботах. Але його талант був настільки яскравим, що, коли до села завітав художник зі Львова, що прямував до Парижу, він взяв з собою декілька робіт Дровняка. Парадоксальним чином французів вразили саме роботи лемківського художника, який уже в 1932 році отримав таким чином персональну виставку у Парижі. Друга його велика виставка у цьому місті відбулася вже в 1959 році та зробила Никифора зіркою у Франції, кожна з 300 робіт була придбана вже у перший день показу. Картини художника, який не покидав рідного села, за його життя експонувалися в десятках країн світу – від США до Японії. В Україні перша офіційна виставка його робіт відбулася лише у 2013 році.
