Він був грузином, але своє життя віддав за Україну. 21 травня громадському діячу, опозиційному журналісту та кавалеру ордену Героя України (посмертно) Георгію Гонгадзе виповнилося б 52 роки. Його резонансне вбивство у вересні 2000 і досі вважається однією із найрезонансніших кримінальних справ, адже у ній залишилися ще безліч темних сторінок, а справжні замовники із владних кабінетів й донині не покарані. Тим часом родина Георгія продовжує жити, чекаючи на справедливість.
Дружина журналіста Мирослава Гонгадзе із надзвичайною теплотою та любов’ю згадує про чоловіка. Після його смерті вона більше не виходила заміж, а життя своє присвятила вихованню доньок, журналістиці, максимальній підтримці свободи слова в Україні та покращенню іміджу батьківщини за кордоном.
Майбутнє подружжя познайомилося на початку 90-их. До тоді ще студентки юридичного факультету ЛНУ (Львівського Національного університету імені І. Франка) Мирослави Петришин, яка паралельно уже працювала юристом у Львівській ОДА, звернувся за консультацією юнак, котрий хотів зареєструвати власну громадську організацію. Це був молодий Георгій Гонгадзе. Результатами того візиту стали відкритий Центр грузинської культури імені Багратіонів та бурхливий роман, що вже в 1995 переріс у міцну родину.
Мирослава і досі дуже любить травень, бо завжди згадує, як увесь місяць на честь дня народження Георгія у їх невеличкій львівській квартирі гуділо життя: «Насправді це були якісь неймовірні часи. Дуже неймовірні! Це були часи відродження, часи свободи. У нас завжди по ночах до ранку велися якісь філософські розмови, співали і “Мертві півні” і “Пікардійська терція” і “Плач Єремії”. Просто це був якийсь нескінченний круговорот, фонтан подій».
У 1997 в подружжя народилися доньки-близнята Нана та Соломія. На той час родина вже переїхала до Києва. Тут Георгій розпочав кар’єру на радіо та телебаченні, ставши досить впізнаваним журналістом із чіткою проукраїнською позицією.
У квітні 2000 він заснував інтернет-видання “Українська правда”, котре почало публікацію низки викривальних матеріалів про тодішню владну верхівку на чолі з президентом Леонідом Кучмою. Ввечері 16 вересня 2000 Гонгадзе вийшов із редакції та зник безвісти, і, як з’ясувалося пізніше, був вбитий. Того ж року Мирослава попросила політичного притулку в США, оскільки почала отримувати погрози та боялася за себе і дітей. У 2001 родина емігрувала у Вашингтон (США).
У своєму інтерв’ю Мирослава зізналася, що перші роки після переїзду з України були для неї дуже важкими, адже державну допомогу (як політична біженка) вона отримувала лише перші три місяці, а далі довелося самостійно забезпечувати себе та маленьких дітей, розриваючись між ними та кількома роботами. “Ми приїхали із двома валізами дитячих речей та сімейних фотографій. Жили у напівпідвальному приміщенні вдома в одного лікаря. Нас туди поселили на перший час. Було дуже важко, були страх і депресія. Спочатку навіть думала змінити прізвище, однак потім зрозуміла, що це частина мого життя і від себе не втечеш. Це прізвище буде зі мною завжди.” — поділилася вдова.
Дитинство дівчат минуло у Вашингтоні. Обидві виявилися дуже здібними та розумними й змогли самостійно вступити до престижних навчальних закладів. Як і їхні батьки, мають схильність до письма та журналістики. Коли близнята були ще малими, то разом із мамою часто писали листи татові, чіпляли їх до повітряних кульок та відпускали у небо. Ще в школі дівчата вже почали допомагати Мирославі у роботі над статтями збираючи матеріал та перевіряючи помилки. Соломія навчалася у Лондонській школі економічних та політичних наук і навіть увійшла у престижний рейтинг ТОП-100 найперспективніших студентів Великої Британії. Це допомогло отримати стипендію у магістратурі Королівського коледжу Лондона. Нана ж вступила до Американського гуманітарного університету Вашингтона та паралельно почала працювати PR-менеджеркою в одній із медіакомпаній США.
Одночасно із доньками, незважаючи на свою вельми успішну кар’єру, студенткою була і Мирослава. Вона навчалася у Гарвардському університеті. Уже багато років Гонгадзе обіймає посаду головної редакторки та телеведучої в українській службі “Голос Америки” у Вашингтоні. Вона завжди тримає руку на пульсі українського політикуму, беручи активну участь в усіх важливих подіях нашої держави. За особистий внесок у 2014 навіть була ушанована Орденом княгині Ольги III ступеня.
Через свою кар’єру Мирослава часто подорожує, буваючи, зокрема, і в Україні. Коли колеги запитують, чи не планує вона повернутися на батьківщину журналістка завжди відповідає, що обов’язково зробить це, коли замовники вбивства Георгія будуть справедливо покарані. Зараз жінка активно працює, займається улюбленою йогою та пише книгу про свого чоловіка, до речі, спеціально робить це українською. Також, Мирослава є членкинею журі Премії імені Георгія Гонгадзе (передбачає статуетку, грамоту та винагороду розміром у 100 тисяч гривень), яку вручають починаючи із 2019 за новаторство у журналістиці. Урочистості відбуваються щороку 21 травня на честь дня народження Георгія.
“Гія завжди говорив: ніколи не відступай назад, бо навіть один крок уперед — це вже перемога” — так Мирослава прокоментувала основний принцип свого життя після знакових подій 2000 року. “І я не відступаю” — впевнено продовжила жінка.
